«Пробиваючи собі дорогу», Жульєн Сорель змінювався. Усе, що було в ньому
природного, щирого, живого, він загнав углиб своєї душі, не даючи виходу ні почуттям, ні емоціям. Але що буває, коли джерело, яке б’є із землі, привалять великим камнем? Якщо джерело слабке, воно зникне під землею. Але сильне джерело знайде вихід, воно неодмінно проб’ється. На свою живу душу Жульєн Сорель навалив каміння умовностей світу, оманливих ідеалів. Але достатньо було невеликого «землетрусу», щоб жива, пристрасна натура вирвалася на волю, почала діяти стихійно, безоглядно, не зважаючи на зиски і втрати.
Як літературному образу, Жульєну, безумовно, властиві і «саморозвиток», і «саморух». Усе, що відбувалося із Жульєном, схоже на ефект пружини. Жульєн мусив пристосуватися до обставин, приборкувати свою енергію, «стискати пружину». Але настав момент, коли «стискати пружину» йому вже було несила. І тоді уся прихована енергія вирвалася назовні.