Живопис Сша

на процесі живопису, властивостях самого процесу малювання і взаємодії художника, фарби і полотна.
Історія виникнення цього терміна сягає 1910 року, коли Василь Кандинський вперше створив абстрактний твір. Мистецтвознавці відмічають прояви абстрактного експресіонізму у Мондріана, Делоне, Малевича та інших художників початку ХХ століття, але вони більш відомі як представники інших нефігуративних напрямків.У 20-х роках сформувалася група німецьких представників експресіонізму, які нерідко вдавалися до абстрактних форм: Отто Дікс, Ернст Барлахта.

реакція на абстрактний експресіонізм та використовує образи продуктів вжитку.
Образ, запозичений у масовій культурі, переміщується в інший контекст:
-змінюються масштаб та матеріал;
-оголюється прийом або технічний метод;
-виявляються інформаційні перешкоди та ін.

Перші роботи у стилі поп-арт виконали три художники, які вчилися у лондонському Королівському художньому коледжі — Пітер Блек, Джо Тілсон та Річард Сміт. Але першою роботою, що отримала статус ікони поп-арту, був колаж Річарда Хамілтона «Що робить наші сьогоднішні помешкання такими різними, такими привабливими?» (1956)
Поп-арт приходить на зміну абстрактному експресіонізму, орієнтуючись на нову образність, що створюється засобами масової інформації та рекламою.
Поп-арт породив наступні напрями у мистецтві: оп-арт, кінетичне мистецтво, ситуативне мистецтво

Кац
-Рой Ліхтенштейн
-Клас Олденбург
-Пітер Блейк
-Мел Рамос
-Роберт Раушенберг
-Джеймс Розенквіст
-Ед Руша
-Джордж Сегал
-Уейн Тібо
- Енді Воргол
-Пітер Філіпс
-Кейт Харінг
-Девід Хокні
-Марісоль Ескобар

особливістю якого є яскраво виражений урбаністичний стиль. Основна частина стрит-арту — графіті (спрей-арт), але не можна ототожнювати графіті і стрит-арт. До стрит-арту належать також постери (некомерційні), трафарети тощо. Термін «стрит-арт» отримав популярність у процесі розвитку графіті на початку 1980-х років і пізніше використовувався як назва наступних вуличних шедеврів. Особливої популярності набув вже в ХХІ столітті.
Художники, що вибирають вулиці як свої картинні галереї, займаються стрит-артом у більшості випадків для того, щоб безпосередньо спілкуватися з громадськістю в цілому та привернути увагу до цього мистецтва як молоді, так і старшого покоління. Звичайно, вуличні художники часто подорожують між країнами, щоб розширювати свої уявлення про різні види стрит-арту та втілювати їх у свої роботи.

У 1981 році у Вашингтоні відбулася виставка під назвою «вуличні роботи», де свої творіння показували місцеві художники, такі як Джон Фекнер, Фаб Файв Фредді та Лі Квінонс.

(живопису, скульптурі і кінематографії) 1990-2000-х років, що базується на фотографічно точному відтворенні реальності, і творчості європейських фотореалістів 1970-х років.
Зміст

Слово «гіперреалізм» було запропоновано Ізі Брашо в 1973 році, як французький синонім слова «фотореалізм». «Гіперреалізм» став назвою великого каталогу та виставки в Брюсселі того ж 1973 року. На виставці, переважно, були представлені роботи американських фотореалістів, але також були включені роботи значних європейських художників, таких як: Доменіко Гнолі , Герхард Ріхтер, Конрад Клафек і Роланд Делкол . Майже тридцять років потому термін стали використовувати для визначення творчості нової групи художників.

Представники:
-Жак Боден
-Ерік Крістенсен
-Педро Кампус
-Чак Клоуз
-Жиль Ено
-Дуейн Хансон — скульптор
-Готфрід Хельнвайн
-Латіф маулана
-Лудінг Менгам
-Берт Монрой

так називали одну з технік настінного малярства. Пізніше цим словом скористалися археологи, використовуючи його як загальний термін на означення всіх видів випадкових написів і малюнків на стінах будинків (див., наприклад: Blume 1985, 137). Нині це поняття розширило свої межі, під графіті розуміють будь-які неофіційні публічні тексти, разом зі сучасними. Та більше, саме сучасні привертають увагу вчених і журналістів, тому в свідомості людини нашого часу зі словом графіті асоціюється передусім добре відомий їй розпис будинків, прогонів на поверхах, ліфтів, вбиралень тощо.

можливості відеотехніки, комп'ютерного та телевізійного зображення. Як напрям мистецтва з'явився наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років, коли відеотехніка стала доступною кожному.В історії становлення медіа-мистецтва відео-арт — наймолодший його жанр, який з'являється у 60-70-х рр. ХХ ст. Але найчастіше сучасні теоретики його протоперіодом називають кінематографічні експерименти європейських художників-авангардистів Фернана Леже, Мана Рея, Марселя Дюшана, Сальвадора Далі, здійснені у 20-30-х рр. ХХ ст.

Центри та музеї з відео-артом:
-Ars Electronica Centre, Лінц, Австрія
-Центр відеоспостереження та документації La Neomudejar, Мадрид, Іспанія[2]
-Відеопроект Демоленда, Луїс Безета, Сантандер, Іспанія
-Edith-Russ-Haus for Media Art, Ольденбург, Німеччина
-Electronic Arts Intermix, Нью-Йорк
-Європейський медіа-арт-фестиваль EMAF, Оснабрюк, Німеччина
-Експериментальний телевізійний центр, Нью-Йорк
-Колекція Гетца, Мюнхен, Німеччина
-Imai — інститут медіа-медіа, Дюссельдорф
-Фестиваль Impakt, Утрехт, Нідерланди