Основи теорії оболонок. Конструктивні особливості тонкостінних просторових покрить

першу чергу це куполи палаців, а також культових та інших споруд Стародавнього Риму, Візантії, Київської Русі. Найбільш відомі з них - купол Пантеону в Римі (132-133 р.р), купол Софійського собору (532-537рр.). Для їх зведення використовувалася цегляна кладка, в результаті чого конструкція покриттів була громіздкою, а проліт її - невеликим.
Із появою нового будівельного матеріалу - залізобетону - в практиці застосування просторових покриттів відбулися не тільки якісні, але й кількісні зміни: просторові покриття почали зводити залізобетонними тонкостінними, і вони набули різних форм. Уперше тонкостінні просторові покриття почали зводити в 1922р. (куполи фірми "Карл-Цейс" у Німеччині діаметром 20…40м, товщиною 4...8 см). Із 1925р. тонкостінні просторові покриття почали застосовувати в СРСР. У Баку (1925р.) над резервуаром для води, а пізніше в Харкові (1928р.) над будинком поштамту були зведені монолітні циліндричні оболонки. В 1934р. театр у Новосибірську перекрили куполом діаметром 55,5м - це була найбільша споруда того часу. Відтоді як у нашій, так і в інших країнах використання просторових покриттів набуло прискорення. Цьому сприяли нагальні потреби інтенсифікації виробництва, створення крупногабаритних літаків, розвиток спорту, потреби культури тощо.

1.1.1 Загальні відомості про просторові покриття

виставкові павільйони, стадіони, цирки і т.п. Прольоти таких споруд уже перевищують 100 м, а місткість -100 тис.чол. Широкому застосуванню тонкостінних просторових покриттів сприяло також створення теоретичних основ визначення їх несучої здатності; розробка методів розрахунку зусиль, що в них виникають; створення технологій зведення покриттів, які дозволяють поліпшувати техніко-економічні показники.
Одночасно із зведенням просторових покриттів проводились їх подальші експериментальні та теоретичні дослідженім. В результаті було встановлено, що найбільш економічними для перекриттів споруд великих прольотів є тонкостінні просторові покриття, котрі складаються із тонкостінних криволінійних або призматичних оболонок і контурних елементів, за допомогою яких навантаження від покриття передаються на колони або стіни.
Тонкостінні просторові покриття, на відміну від плоских плит, в одному або двох напрямках мають поверхню з кривизною (рис. 1). Завдяки цьому в їх елементах виникають зусилля переважно одного знаку, що дає можливість більш раціонально використовувати бетон як будівельний матеріал. Згинальні моменти в більшості випадків діють в обмежених зонах, через те їх значення відіграє значно меншу роль у розрахунках перерізів, ніж у плоских конструкціях при згинанні.

чином на стиск. Як свідчить досвід застосування тонкостінних просторових покриттів, вони мають такі позитивні якості:
здатність перекривати значні прольоти при значному зниженні витрат матеріалів на 1 м2 перекритої площі; сприяння вдосконаленню технологічних виробничих процесів;
економія матеріалів - бетону до 20...30%, сталі до 10...15% при прольотах споруди до 100 м і бетону до 50% при прольотах споруди більше 100 м - що пояснюється раціональним використанням роботи бетону на стиск;
сумісність несучих та огороджувальних функцій (у плоских покриттях, наприклад, несучими та огороджувальними конструкціями є плити, а крокв'яні і підкрокв'яні - є тільки несучими конструкціями);
зниження власної маси конструкцій;
архітектурна виразність;
відповідність естетичним вимогам та придатність для покриття будівель, різних за призначенням.
До негативних якостей цих покриттів належать:
трудомісткість зведення, яка викликана необхідністю застосування спеціальних монтажних пристроїв;
ускладнення при виконанні покрівельних робіт для покриттів з кривизною у двох напрямках;
складність пристроїв для забезпечення функціонування підвісного транспорту;
мала технологічність виготовлення окремих елементів.

при їх класифікації та в розрахунках розглядають як оболонки. При цьому під оболонкою розуміють тіло, обмежене двома криволінійними поверхнями, відстань між якими значно менша від інших розмірів. Поверхня, котра ділить товщу оболонки навпіл, називається серединною поверхнею. Надалі, якщо мова буде йти про форму оболонки, слід мати на увазі серединну поверхню.
В основу поділу оболонок за типами покладено класифікацію, прийняту теорією поверхонь у диференціальній геометрії. Згідно з цією теорією, кожній поверхні в будь-якій точці (рис. 1, б) властиві взаємно перпендикулярні криві (утворені внаслідок перетину цих поверхней площинами), які мають найбільший та найменший радіуси кривизни rх, rу. Відповідні їм кривизни у вибраній системі координат XYZ називають головними.
ρx=1/rx, ρy=1/ry

яка характеризується розташуванням центрів кривизни з одного боку, називають поверхнею з додатною Гаусовою кривизною (рис. 1, в), із двох сторін — із від'ємною Гаусовою кривизною (рис. 1, г), а якщо один із головних радіусів кривизни дорівнює нескінченності - з нульовою Гаусовою кривизною (рис. 11, д). Відповідно до цих понять розрізняють оболонки з поверхнею додатної, від'ємної та нульової гаусової кривизни.
За способом утворення розрізняють лінійчасті оболонки переносу й оболонки обертання.
Лінійчасті оболонки переносу (трансляційні оболонки) - це такі оболонки, в яких серединна поверхня утворена поступальним переміщенням однієї плоскої кривої вздовж іншої плоскої кривої.
Оболонки обертання — це оболонки, серединна поверхня яких утворена обертанням плоскої кривої, прямої або ломаної навколо осі.
Визначення поверхонь гаусової кривизни та способів їх утворення використовують у класифікації тонкостінних просторових покриттів. Згідно з нормативними літературними джерелами в основу класифікації залізобетонних просторових покриттів покладено 4 основних ознаки:
форма серединної поверхні, форма перекритої площі, конструктивні ознаки, спосіб виготовлення.

гаусової кривизни; б - купол; в — хвилясте (бочарне) склепіння додатної гаусової кривизни; г- оболонка від'ємної гаусової кривизни (гіпар); д - оболонка нульової гаусової кривизни (циліндрична оболонка); е - складка; ж - висяча оболонка; з - складена оболонка