Повернення кримських татар на історичну батьківщину

десталінізації - другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді.
Протягом 1950-х і 1960-х років татари боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, в тому числі за допомогою демонстрацій в узбецьких містах. У 1968 році приводом однієї з таких акцій став день народження Леніна. Влада відповіла силою і розігнала мітинг.
Поступово кримським татарам вдалося домогтися розширення своїх прав, однак неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму, діяла аж до 1989 року.

Криму мала місце ще в 1964–1969 рр., коли було організовано постійне представництво в Москві, розроблено ідеологію сприйняття травневих подій 1944 р., як цілеспрямованого «геноциду», а не прикрої помилки. Було навіть досягнуто ухвали Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» від 5 вересня 1967 р., якою знімалось «тавро» народу-зрадника, а також постанови «Про відновлення права кримських татар та членів їх сімей проживати на всій території СРСР»

повернення без державної підтримки, часом всупереч законодавству, з активізацією повернення та громадської активності, починаючи від 1987 р.
ІІ період (1989–1991 рр.) – масове неорганізоване повернення в період розпаду СРСР з характерними ознаками високого рівня громадської активності: захоплення земельних ділянок, масові акції протесту, сутички з правоохоронцями, місцевими жителями тощо
ІІІ період (від 1992 р.) – спад репатріації з характерними ознаками міждержавної міграції: перетин державних кордонів, набуття громадянства, валютно-фінансова криза доби становлення національних економік та ін., з втратою масовості в 1994 р.

загонах, сформованих німецькою владою, служили від 9 000 до 20 000 кримських татар, пише історик Дж. Отто Пол. Деякі з них прагнули захистити свої села від радянських партизанів, які, за свідченням самих татар, часто переслідували їх за національною ознакою.
Інші татари долучилися до німецьких загонів через те, що потрапили в полон до нацистів і хотіли полегшити нелюдські умови перебування в таборах для військовополонених у Сімферополі і Миколаєві.
Водночас 15% дорослого чоловічого кримськотатарського населення воювали на боці Червоної армії. Під час депортації їх демобілізували і відправили в трудові табори Сибіру й Уралу.
У травні 1944-го більшість із тих, хто служив у німецьких загонах, відступили до Німеччини. Під депортацію підпали переважно їхні жінки й діти, що лишилися на півострові.

держави, прийняв низку постанов і розпоряджень, пов’язаних з організацією повернення та облаштуванням репатріантів. Це, зокрема, постанови Кабінету Міністрів України «Про створення фонду депортованих народів Криму» від 14 березня 1992 р. та «Про затвердження положення про республіканську комісію у справах депортованих народів Криму» від 24 березня 1992 р., діяльність якої полягає в реалізації комплексу заходів щодо організованого повернення депортованих народів Криму та забезпеченні їхніх потреб після повернення

конфліктами з місцевими жителями, які встигли освоїтися на новій землі. Великих протистоянь все ж вдалося уникнути.