Тема 1. Предмет, метод і завдання курсу «Регіональна економіка»

курсу.

Регіональна економіка - галузь наукових знань, яка вивчає розвиток і розміщення продуктивних сил, соціально-економічних процесів на те­риторії країни та її регіонів із урахуванням природно-екологічних умов.

розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів, фактори їх розміщення і регіонального розвитку.

Регіональна економіка досліджує закономірності та принципи всіх елементів продуктивних сил і соціальної інфраструктури в територіально­му аспекті, аналізуючи, прогнозуючи і обґрунтовуючи напрямки розміщен­ня продуктивних сил з урахуванням загальної стратегії соціально-економ­ічного розвитку й екологічних вимог.

більш-менш однорідними природними умова­ми та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил.

і реалізація регіональних програм економічного і соціаль­ного розвитку;
• ефективність спеціалізації і комплексного розвитку регіону;
• економічне районування;
• розвиток експортних та імпортозаміщуючих виробництв;
• створення ринкової інфраструктури;
• розвиток підприємництва.

для обґрунтування завдання держави за­безпечити нейтралізацію дисбалансу в рівнях розвитку окремих регіонів. Держава може вирішувати це завдання за допомогою прямих інвестицій, фінансових трансфертів, запровадження інструментів, які опосе­редковано впливають на розвиток економіки в депресивних регіонах.

стимулювання інвестицій і припливу капіталу в слаборозвинуті регіони. З рин­кових інструментів регіональної політики використовуються субсидії, кредитні та податкові важелі.

економічного розвитку, представлена у працях американського економіста М.Фрідмана.

Неокласичний регіональний підхід базується на постулаті: вільний нерегульований ринок природним чином призводить до поширення нерівності між регіонами і, отже, не потрібно обмежувати стихійну дію ринкових сил. Щодо принципів здійснення регіональної політики, її основним завданням стає не зниження регіональних дисбалансів, а досягнення економічної ефективності в розвитку регіонів.

цей імпульс може мати вигляд зовнішніх вимог, технічних інновацій або розташування підприємств, які задовольняють потреби в товарах і послугах у регіоні.

Теорія незбалансованого розвитку вважає, що ринок без дер­жавного регулювання об'єктивно збільшує регіональні відмін­ності в силу циклічності й самоорганізації ринкового механізму, який закріплює високу розвиненість одних регіонів і слабкість інших.

й економічних за суттю загально­національних і економічних інтересів. У рамках цих теорій окре­мо розглядаються розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами й центром, соціальні відмінності й конфлікти.
Виокремлюють два головних напрями регіоналізму: «botton-uр» — регіоналізм як зростання політичної іі економічної активності суб'єктів регіону та «top-dowm» — регіоналізм як формування державної регіональної політики з урахуванням специфіки розвитку регіонів.

розвитку з метою інтегрування регіонів у національну економіку за умов ігнорування регіональної специфіки та політичний регіоналізм як ба­жання регіонів здобути політичну автономію й намагання поєднати самоврядування з розвитком економічної модернізації н умовах жорсткої міжрегіональної економічної конкуренції.

розвитку товару від його народжен­ня до занепаду й розміщення товарів різної зрілості по регіонах. За цією теорією регіональна політика покликана сприяти ство­ренню нових продуктів і звільняти економічну структуру від зас­тарілих товарів.

регіонам (із кінця 20-х рр. по 40-і рр. XX ст.).
2. Міжрегіональний перерозподіл економічного зростання з орієнтацією на збалансований регіональний розвиток, створення полюсів зростання (50—70-і рр. XX ст.).
3. Реструктуризація регіонів (із середини 70-х рр. до кінця 80-х рр. XX ст.), яка спиралася на неокласичні й технологічні те­орії і була орієнтована на максимальне використання внутрішнь­ого потенціалу кожного регіону, підтримку малого й середнього бізнесу.

базі врахування інтересів регіонів і покла­дання відповідальності за розвиток регіонів на місцеву владу. В основу її кладуться суспільні теорії регіонального росту.

В Україні поряд із парадигмою регіонального саморозвитку певну роль відіграють теорії посткейнсіанська і незбалансованого регіонального розвитку, направлені на активну підтримку проб­лемних регіонів і становлення місцевого самоврядування. Прак­тичне втілення знаходять і деякі технологічні теорії — створення технополісів і полюсів росту.

розміщення діяльності, просторова організація економіки, міжрегіональні взаємодії.

багато­функціональна й багатоаспектна система. Найбільше розповсюд­ження отримали чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.

економіки.
Регіон як квазікорпорація — це значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) й економічної діяльності.
Підхід до регіону як ринку, що має певні межі (ареал), акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємниць­кий клімат) і особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань.
Підхід до регіону як соціуму (спільності людей, що живуть на певній території) висуває на перший план відтворення соціально­го життя (населення і трудових ресурсів, освіти, охорони здо­ров'я, культури, навколишнього середовища) і розвиток системи розселення.

сільськогосподарського і промислового виробництва, зміщують акценти на нові види діяльності та фактори розміщення.
Важливим етапом у розвитку теорії розміщення стало дослі­дження процесу створення й поширення інновацій (нововведень). Т.Хагерстрандт висунув теорію дифузії інновацій. Дифузія — це поширення, розсіювання по території різних економічних інно­вацій (нових видів продукції, технологій, організаційного досвіду).

форм просторової організації виробництва й розселення — промислові й транспортні вузли, агломерації, територіально-виробничі комплекси, міські й сільські поселення різного типу.
Широке визнання отримала теорія полюсів зростання і центрів розвитку. Ця теорія була обґрунтована французьким вче­ним Ф.Перру. В основі ідеї полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки і насамперед галузей, що лідирують, створюють нові товари та послуги. Ті центри й ареали економічного простору, де розташовуються підприємства галузей, що лідирують, стають полюсами тяжіння факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефек­тивне їх використання. Це призводить до концентрації підприємств і формування полюсів економічного зростання.

теорії розміщення виробництва і виробничих факторів, міжрегіональних економічних зв'язків, розподільчих відносин.

дійсності, планомірний шлях встановлення істини. Сукупність методів дослідження, які використовуються в науці, формують її методологію.

галузі господарської спеціалізації кожної окремо взятої території на підставі природних, демографічних, історичних, економічних та інших передумов.

Методологічна основа курсу ґрунтується на загальнонаукових (моделюванні, аналізі, синтезі, порівнянні, систематизації, літера­турному огляді), спеціальних (галузевому, районному, місцевому, картогра­фічному) та розрахункових методах (статистичному, балансовому, економіко-математичному).

нього, в кожній галузі знань розробляється своя галузева методологія і методика досліджень.

До специфічних методів цієї науки належать:
• картографування територіальних аспектів розвитку і розміщення продуктивних сил регіонів, формування економічних і районів. За допомогою тематичних економічних карт розкриваються особливості розміщення промислових підприємств, центрів, галузей, промислових районів, їх взаємозв'язки щодо сировини і постачання продукції; покриття території регіону або району мережею транспортних шляхів, лініями електропередачі та ін.;

систематизації складної інформації, вдосконалення територіальної організації народного господарства і його управління. Науково обґрунтована мережа і економічних районів дає змогу визначити основні напрями найбільш раціонального використання ресурсів у кожному з них шляхом утворення територіально-виробничих комплексів, виз­начення галузей їх спеціалізації і перспективи розвитку;
• порівняльний метод, за допомогою якого на основі аналізу статистичних даних і основних економічних показників визна­чається місце галузі серед інших галузей, регіону серед інших регіонів;

величин, розрахунки відповідних показників на 100 або на 1000 осіб, розрахунки динамічних рядів у натуральних числах та у відсотках і визначення на їх основі темпів зростання, приросту тощо;

• балансовий метод, що широко використовується для аналізу розвитку економіки регіону. На його основі визначають обсяги виробництва по галузях, рівень розвитку окремих галузей, співвідношення між ними, зміни в їх розміщенні; визначаються пропорції у виробництві та розподілі різноманітних ресурсів. Він є одним з основних методів планування розвитку економіки регіону.

Пропорції — це певна відповідність частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для регіону життєво важливе зна­чення має територіальна структура виробництва, співвідношен­ня галузевих і територіальних пропорцій у процесі комплексно­го розвитку і розміщення господарства.