Дієслово. Значення і граматичні ознаки дієслова. Прислівник як самостійна частина мови. Службові частини мови. Вигук

3) категорія стану; 4) категорія способу; 5) категорія часу; 6 ) категорія особи, числа і роду;
8) форми дієслова (особові; неозначена форма дієслова; безособові дієслова; форми на но-, то; дієприкметник; дієприслівник.
2. Значення прислівника, його граматичні ознаки. Розряди прислівників за значенням.
3. Службові частини мови (прийменник, сполучник, частка)
4. Вигук у сучасній українській літературній мові.

ПЛАН:

процес і виражає його у граматичних категоріях виду, стану, способу, особи, а також числа і роду.
Дієслова відповідають на питання що робити? що зробити?
На відміну від прикметника, який позначає сталу, статичну ознаку, дієслово означає динамічну ознаку (дію) особи, предмета або явища: Дружні сороки і орла заклюють
(Нар. творч.). Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить
(Л. Костенко).

Дієслово

чи стану до дійсності з погляду мовця.

В українській мові розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний, наказовий.

Дійсний спосіб дієслова позначає реальну дію, що вже відбувалася, відбувається чи відбуватиметься в одному з трьох часових планів:

теперішньому: Молода мати з маленьким дитям стоїть у зажурі над гранітною плитою (І. Цю па);

минулому: Наливались, половіли жита (І. Цюпа);

майбутньому: Він зрозуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози (М. Стельмах).

Дійсний спосіб виражається за допомоги форм особи і часу, для минулого часу – також і форм роду.

Дієслова дійсного способу можуть вживатися із заперечною часткою не: Соломія не відривала очей від берега (М. Коцюбинський).

співали треті півні, якби вони тут десь були (П. Дорошенко). Форми умовного способу з погляду вираження – це аналітична структура, що твориться поєднанням дієслова у формі минулого часу з часткою би (б): писав би, писала б, писало б, писали б. Дієслова умовного способу мають тільки форми числа, а в однині – роду.

Частка би завжди пишеться окремо з дієсловами з якими утворює умовний спосіб. Вона може стояти після дієслова і перед ним, а також відокремлюватися іншими словами від дієслова: Я поїхав би, аби тільки допомогти (Петро Панч). Коли б мене забили, ти б став володарем моїх багатств (А. Шиян). Солов’єм якби я став, то любов свою до тебе я б на весь світ проспівав (В. Сосюра).

до дії: Ой, дівчино, відчини, Своє-моє серденько звесели (Укр. народна пісня). Заспіваймо пісню веселеньку

Дієслова наказового способу мають категорію виду, особи (2-ї однини, 1-ї і 2-ї множини, 3-ї однини і множини).

Форми наказового способу утворюються від основи теперішнього часу за допомоги закінчень. Закінчення другої особи однини виражає закінчення -и (біж-и, вар-и, напиш-и, вибер-и), а також нульове закінчення (бігай-0, ляж-0, встань-0, дістань-0). Значення другої особи множини - закінчення -іть (-іте),-те (біж-іть, напиш-іть, читай-те, звеселяй-те, прочит ай-те, насип-те).

або стану до моменту мовлення.

Протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення репрезентується у формах теперішнього, минулого та майбутнього часу.

Теперішній час позначає дію, що відбувається одночасно з моментом повідомлення про неї.

Дієслова теперішнього часу змінюються за числами й особами. Форми теперішнього часу утворюються за допомоги особових закінчень, що приєднуються до основи теперішнього часу.

Дієслова за характером особових закінчень у теперішньому часі поділяються на дві дієвідміни – першу і другу.

До першої дієвідміни належать дієслова, які у третій особі множини мають закінчення -уть (-ють), а в закінченнях першої особи множини, другої особи однини і множини – голосну фонему /е/: несуть, несемо, несеш, несете: знають, знаємо, знаєш, знаєте.

До другої дієвідміни належать дієслова, які у третій особі множини мають закінчення -ать (-ять), а в закінченнях першої особи множини, другої особи однини і множини - голосні /и/ чи /і/: кричать, кричимо, кричиш, кричите; стоять, стоїмо, стоїш, стоїте.

доконаного виду в дієсловах першої дієвідміни перед усіма особовими закінченнями відбувається чергування приголосних: /г/, /з/ – /ж/: могти – можу, можете, зможу; в’язати – в’яжу, в’яже, зв’яже; /х/, /с/ – /ш/: дихати – дишу, дише; писати – пишу, пише, напише; /к/–/ч/: кликати – кличу, кличе, покличе.

У дієсловах другої дієвідміни чергування приголосних відбувається лише у першій особі однини:

/д/ – /дж/ – водити – воджу, ходити – ходжу, сидіти – сиджу.

/з/ – /ж/ – лазити – лажу, возити – вожу; /с/ – /ш/ – просити – прошу, косити – кошу; /ст/ – /шч/ – (орфографічно – щ) мастити – мащу; вабити – ваблю, купити – куплю.

дієслова): везти, писати, співати;

особові форми дієслова: несу – несеш – несе – несемо тощо;

родові форми: писав – писала – писало;

дієприкметник: посіяний, пришитий;

дієприслівник: написавши, малюючи;

безособові форми на -но,-то: написано, намальовано, збито. Початковою формою дієслова є інфінітив, що називає дію безвідносно до особи, числа, часу, способу її здійснення.

числа і роду: Спрямувати всю свідомість на хороше в людях (О. Довженко). Жити – Вітчизні служити (Нар. творч.).

Інфінітив є початковою формою дієслова, що об’єднує навколо себе всі інші дієслівні форми. Порівняймо: писати – пишу – писав – писав би, пиши.

Інфінітив складається з основи і суфікса -ти, рідше -ть, після яких може виступати постфікс -ся (-сь): читати, хвилюватися. Від основи інфінітива творяться форми минулого часу, умовного способу, пасивні дієприкметники минулого часу та дієприслівники доконаного виду.

Інфінітиву властиві загальнодієслівні (постійні) граматичні категорії виду (співати – заспівати), стану (проектувати дім – проектуватися архітекторами) і категорія перехідності/неперехідності.

У реченні інфінітив може виступати в ролі головних і другорядних членів: Добре говорити – значить просто добре думати вголос (Е. Ренан).

відношення дії та її суб’єкта до мовця. Виконавцем дії може бути мовець (суб’єкт повідомлення), співрозмовник (слухач – адресат повідомлення) або особа чи предмет, що не беруть безпосередньої участі в комунікативному акті (об’єкт повідомлення).

Розрізняють три особові форми в однині і три у множині. Форма першої особи передає значення суб’єкта повідомлення (мовець є виконавцем дії), друга особа – адресата повідомлення (виконавцем є слухач), третя особа – об’єкта повідомлення (і не мовець, і не слухач): я розповідаю, ми розповідаємо, ти розповідаєш, ви розповідаєте; він розповідає, вони розповідають.

Особові форми властиві дієсловам теперішнього і майбутнього часу, а також дієсловам наказового способу. Виразниками особових значень виступають особові закінчення.

я розповідав, ти розповідав, вона розповідала, воно розповідало; я розповів би, ти розповів би, вона розповіла б, вони розповіли б.

Форми першої, другої, третьої особи однини протиставляються першій, другій, третій особі множини. Категорія числа дієслів має словозмінний характер.

До словозмінних належить категорія роду. Вона властива дієсловам минулого часу й умовного способу. Родове розрізнення репрезентується відповідними суфіксами: купив, купила, купило, купив би, купила б, купило б.

не віриться. Вони ніколи не поєднуються з підметом.

Безособові дієслова не виражають особових протиставлень, здебільшого вживаються в третій особі однини теперішнього чи майбутнього часу (дощить, смеркає, розвидняється) або у формі середнього роду минулого часу (вигоріло, замело).

В українській мові вирізняють кілька семантичних груп безособових дієслів: дієслова, що означають стан природи: розвидняється, смеркає, сутеніє;

дієслова, що визначають фізичний або психічний стан людини: нудить, спиться – не спиться, не лежиться, кортить, тягне;

дієслова, що передають стихійні явища природи: залило, замело, висушило, вигоріло;

дієслова, в яких оцінюється міра чи необхідність якої-небудь дії: вистачає, бракує, розійшлося, належить;

дієслова, що виражають значення випадковості, незалежного від особи стану: щастить, таланить.

дією: змарнілий, забутий, написаний.

У дієприкметнику поєднуються ознаки дієслова і прикметника. Подібно до прикметника дієприкметники змінюються за родами, числами і відмінками.

У реченні дієприкметник виконує переважно синтаксичну роль означення: Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом (М. Коцюбинський).
Може виступати іменним присудком: Двері в десятий клас були напіввідчинені (О. Копиленко).

пов’язані з дієприкметниками.
Вони утворюються від пасивних дієприкметників минулого часу: написаний – написано, виконаний – виконано, вкритий – вкрито.
Ці форми повністю втратили здатність виражати ознаку предмета і виражають дію неназваної чи невідомої особи, тому виступають головним членом безособових речень: Дивлюся – ранком вже заволочено серпанком сіреньке небо (Леся Українка). Ой у полі жито копитами збито (Нар. творч.).

як ознаку іншої дії або стану і поєднує ознаки дієслова і прислівника: Важко кидати землю, не залишивши на ній ніякого доброго сліду (І. Цюпа).

У цьому реченні дієприслівник не залишивши виражає додаткову дію до основного дієслова кидати і пояснює його.

Подібно до прислівника дієприслівник має такі ознаки: є незмінним словом; виступає у реченні обставиною.

Дієприслівник, як і дієслово, має: граматичну категорію виду (доконаного і недоконаного);категорію перехідності/неперехідності: читаючи книгу, слухаючи вчителя і мчить підстрибуючи, умирати стоячи.

або стани, якими супроводжується виконання основних дій або станів, позначуваних дієслівними формами теперішнього, майбутнього або минулого часу. Обидві дії можуть збігатися (ридають, заламуючи руки), дія, названа дієприслівником, відбувається до дії, названої формою дієслова (виконавши завдання, відпочив).

Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи теперішнього часу за допомоги суфіксів -учи (-ючи), -ачи (-ячи): несуть – несучи, читають – читаючи, лежать – лежачи, стоять – стоячи.

Дієприслівники доконаного виду творяться від основи інфінітива за допомоги суфіксів -ши (якщо основа закінчується на приголосний) і -вши (після голосного основи): побачити – побачивши, привезти – привізши, підняти – піднявши, зачинити – зачинивши.

стану чи іншої ознаки: міцно стискати, сьогодні відвідати, надзвичайно гарний, читання вголос.

Прислівники залежать від дієслів, дієприкметників, дієприслівників, прикметників та інших прислівників, виконуючи в реченні роль обставини: Усі вулиці Вербівки ніби навмисне (з якою метою?) обсаджені вербами (І. Нечуй-Левицький).

Вступаючи у смислові зв’язки з іменником, прислівники виконують синтаксичну роль означення: Щирі нотки невдоволення власним характером проривалися у Марка тільки в розмовах (яких?) віч-на-віч з Аркадієм (О. Копиленко).

Прислівники можуть виступати головним членом односкладного речення: Матері кожної дитини жаль (Нар. творч.).

прислівники вказують на різні обставини, за яких відбувається дія. Відповідно до цього вони поділяються на такі групи:

1) прислівники місця – означають місце або напрямок дії і відповідають на питання де? куди? звідки?: тут, там, внизу, вгорі, попереду, недалеко, навколо (довкола), поряд, поруч, близько;

2) прислівники часу – виражають різні часові значення: початкової чи кінцевої часової межі дії, періодичність дії і відповідають на питання коли? відколи? як довго? доки?: тепер, тоді, вранці, влітку, навесні, щоденно, щороку, щоліта, змолоду, споконвіку, донині, довіку, назавжди;

3) прислівники причини вказують на причину виконання/невиконання дії і відповідають на питання чому? через що? з якої причини?: знічев’я, зопалу, ненароком, спросоння, здуру, згарячу;

4) прислівники мети вказують на мету дії і відповідають на питання для чого? навіщо? з якою метою?: навмисне, напоказ, наперекір, зумисне, на зло.

прислівників слід відрізняти сполучення прийменників із незмінюваними словами, вживаними в значенні іменників: такі сполучення пишуться окремо від сьогодні, до завтра, на завтра

віднині, відтепер, донині, дотепер, забагато, задовго, занадто, набагато, навічно, надалі, надовго, назавжди, назовсім, наскрізь, насправді, невтямки, негаразд, отак, отам, отут, підтюпцем

догола, допізна, завидна, замолоду, заново.
Звисока, згарячу, злегка, зліва, знову, зрідка, напевне, нарівні, нарізно.
Нашвидку, помалу, помаленьку, потихеньку, сповна, спроста.

втретє, надвоє
Натроє, начетверо, удвох, утрьох, учотирьох
Водно, заодно, поодинці, спершу

водносталь, ліворуч, мимоволі, мимоїздом, мимохідь, мимохіть, насамперед, натщесерце
Повсякчас, праворуч, привселюдно, самохіть, стрімголов, тимчасово, чимдуж, чимраз.
Складні прислівники, утворені сполученням часток аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- із будь-якою частиною мови
Абикуди, абияк, аніскільки, анітелень, анітрохи, анічичирк, дедалі, деінде, деколи, декуди; чимало

перше село.

Ми теж виступали на зборах.

Він говорив те ж, що і я.
ПОРІВНЯЙТЕ:

яких іменник зберігає своє конкретне лексичне значення й граматичну форму

без відома,
без жалю,
без кінця,
без кінця-краю,
без краю,
без ладу,
без ліку, без мети,
без наміру,
без пуття,
без сліду, без смаку, без сумніву,
без упину,
з краю в край,
з переляку,
на відмінно,

двох іменників (зрідка –числівників) та одного або двох прийменників:

від ранку до вечора, день у день, з боку на бік, з дня на день, один в один, раз у раз, рік у рік, час від часу.

Словосполуки, які в реченні виконують функції прислівника та складаються з узгоджуваного прийменника (числівника, займенника) й дальшого іменника:

другого дня, таким чином, тим разом, тим часом.

в цілому

займенників за допомогою прийменника по та закінчення -ому або (-к)и.
По-батьківськи, по-братерськи, по-господарськи, по-людськи.

Правопис прислівників через дефіс

Складні прислівники, утворені повторенням слова або основи без службових слів або зі службовими словами між ними
будь-що-будь, віч-на-віч, всього-на-всього, далеко-далеко, де-не-де, коли-не-коли, ледве-ледве, ось-ось, пліч-о-пліч, хоч-не-хоч, як-не-як.

належать прийменник, сполучник і частка, які об’єднуються в один клас на основі спільних ознак:
1) вони позбавлені номінативної функції, тобто не називають ні предметів, ні ознак, ні дій, ні кількості;
2) не мають граматичних категорій;
3) не виступають членами речень.

СЛУЖБОВІ ЧАСТИНИ МОВИ. ВИГУК

відмінка повнозначного слова виражають залежність його від інших повнозначних слів, диференціюючи значення відмінкової форми. Виражають різні смислові відношення:

а) місця: Із-за лісу, з-за туману місяць випливає (Т. Шевченко);

б) часові: 3 давніх часів український народ шанував вербу, оспівував у ліричних піснях, думах, билинах (3 журналу);

в) мети: Я дуже сміливий: я не боюсь нікого слабого; за правду битися готов я до загину... (В. Самійленко);

г) причинові: Народе мій, се ти!.. Закаменілий в болю дрімаєш від віків, як вигаслий вулкан. (П. Карманський);

д) умови: При щирості між людьми, при глибокій і міцній симпатії ніякий риск не страшний (Леся Українка);

е) допустовості: А дуб стоїть незламно всім напастям наперекір (І. Цюпа).

До первинних належать найдавніші прийменники, походження яких встановити неможливо (без, в (у, уві), від (од), для, до, з (із, зі, зо, ізо), за, крізь, між, на, над (наді, надо), о (об), під, по, при, про, через).

До вторинних належать прийменники, що співвідносяться з повнозначними частинами мови, від яких вони походять, тобто:
а) відіменні – кінець, край, коло, круг, кругом, внаслідок, перед, протягом, шляхом, за рахунок,
б) віддієслівні – включаючи, виключаючи, зважаючи на, незважаючи на; в) відприслівникові – близько, довкіл, всупереч, вздовж, вслід, довкола, мимо;

членів речення та частин складного речення: Мова і література – це пам’ять народу, його генетичний безсмертний код, це колективна совість суспільства, увічнена в слові (Ю. Шовкопляс);

(первинні); 2) похідні (вторинні).

До непохідних належать сполучники, які не співвідносяться з іншими частинами мови (а, але, і (й), та, чи): Я вірю в диво! Прийде час, - і вільні й рівні встануть люди і здійснять мрії всі ураз (О. Олесь);

Черемха клубочилась піною цвіту, а бузина ловила те пахуче шумовиння, піднісши вгору білі долоні (О. Донченко).

До вторинних належать сполучники, які утворилися з інших частин мови, зокрема поєднанням займенників чи прислівників з прийменниками чи частками (якщо - як + що; якби-як + би; проте - про + те): Ви сих а душі криниця, і життя як, не було, якщо раз чи два на місяць не поїду у село (А. Демиденко); Якби я турбувавсь завжди про себе, вже б онімів давно від самоти (Д. Павличко),

поєднуючи однорідні члени або частини складних речень, не повторюються при них.

Повторювані сполучники вживаються біля кожного однорідного члена речення або перед кожною частиною складного речення: Пахне рідне село тишиною лугів і роздоллям небес, і піснями гаїв, і полями, де сонячне світить чоло (А. Демиденко).

Парні сполучники складаються з двох частин, які розподіляються між членами речення або його частинами. Парними є сполучники не тільки ... а й, не тільки ... але й, як ... так і, не лише ... а й, як не ... так, хоч ... але, якщо ... то, чим ... тим: Буквар – це не тільки букви, але й мова з її пахощами і красою (Д. Чередниченко);

додаткових семантичних відтінків або служать для творення слів та їх форм: На щастя, на долю, на все дороге нам до болю хай зозулі віщують літа і збувається наша мета (М. Ткач).

За виконуваними функціями частки поділяються на: формотворчі, словотворчі, модальні.

Формотворчі частки хай, нехай, би (б) утворюють граматичні форми наказового та умовного способів: Хай не розбудить смутку телефон, нехай печаль не зрушиться листами, хай буде легко... (Л. Костенко);

Частки най-, як-, що- використовують для творення найвищого ступеня порівняння прикметників та прислівників: найкращий, якнайкращий, щонайкращий.

відношення мовця до змісту висловлення.

Відповідно серед перших виділяють: а) вказівні (ось, осьде, он, онде, от, оце): б) підсилювальні (і, й, та, навіть, аж, таки, уже, ж, бо, ой)

в) обмежувально-видільні (тільки, лише, лиш, хоч, хоча, навіть, уже);

г) означальні (якраз, саме, точно, дійсно, власне, майже, ледве)

не називаючи їх.

Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони не називають предметів, ознак чи дій і не виконують службових функцій, а лише виражають почуття: О, які були великі зорі, як синіло й склилось навкруги (М. Рильський); Ох, якби тільки можна, то я б сама те горе одвернула! (Леся Українка).

За походженням вигуки поділяються на первинні (не похідні) і вторинні (похідні).

Первинні вигуки не співвідносяться з іншими частинами мови, вони утворені з одного, двох чи кількох звуків: а! о! ей! ой! тю! фе! о! пхе! ану! люлі!

Вторинні вигуки утворилися з інших частин мови, найчастіше повнозначних: матінко! непе! жах! страх! дурниці! лишенько! біда! рятуйте! геть! годі!