Олесь Гончар

Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків.
Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

(на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.

письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями».

У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк. 

(1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці. 
Протягом 60 — 70-х років написано романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін. 

Довженком і всього за два місяці продиктував дружині роман “Собор”

Письменник закликає нас, молоде покоління, берегти свою духовну культуру, бо історичне і культурне безпам’ятство перетворює людину на перекоти поле, що не тримається корінням за рідну землю і лише засмічує її, а душу її з величного храму перетворює на руїну – купу цегли.
Письменник-громадянин закликає кожного з нас не допустити такої руйнації, збагачувати красу свого духовного світу, бо ми “козацькі діти”, як святиню маємо берегти пам’ять, дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії.

квітня та 14 липня у музеї проводяться літературно-музичні вечори пам'яті письменника.

Хата-музей Олеся Гончара в селі Суха Кобеляцького району Полтавської області