Виконала учениця 11-а класу Шульга Сніжана

чистенькому містечку, поруч з Чикаго. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько - лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями - захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, придивлятися до незвичайного життя індіанців. Мати - аматорка музики й живопису, яка навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії, тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладанням музики, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гарної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя. 

середнього навчального закладу він вирішив не вступати до Університету, а переїхав у Канзас, де влаштувався працювати у місцевій газеті Star

йому відмовляли. Але він все ж зумів потрапити на І Світову війну, влаштувавшись водієм швидкої допомоги. 8 липня 1918 він був поранений на австро-італійському фронті. У військовому шпиталі Ернест закохався у медсестру Аґнес фон Куровські, що не відповіла йому взаємністю. Ці найяскравіші спогади юності Хемінгуей ніколи не забував. Після війни Ернест почав працювати журналістом у Чикаґо й повернувся до своїх літературних експериментів. Тоді ж він перший раз (із чотирьох) одружився.

оскільки захоплювався гірськими лижами, полюванням і рибальством. 1927 року вийшов збірник оповідань «Чоловіки без жінок» а 1933 року — «Переможець не отримує нічого» які остаточно затвердили Хемінгуея в очах читачів як виняткового автора коротких оповідань. До найвідоміших з них належать «Вбивці», «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера» і «Сніги Кіліманджаро». І все ж більшість читачів запам'ятала Хемінгуея за його романом «Прощавай, зброє!» 1929 — оповідання про історію нещасливого кохання, що розвивалось на тлі баталій Першої світової війни.

продовжував подорожувати і 1953 року десь в Африці потрапив у серйозну авіакатастрофу. Того ж року Ернест Хемінгуей отримав Пулітцерівську премію за повість «Старий і море»  (1952). Цей твір вплинув також на присудження Хемінгуею Нобелівської премії з літератури за 1954 рік.